"Моя Україна"

У весільній обрядовості українців збереглося чимало прадавніх язичницьких елементів, первісний зміст яких забувся, але народ їх дотримується за традицією, "бо так треба". Вважалося, що шлюб буде щасливим тільки в тому випадку, коли молоді та їхня численна рідня виконають певні ритуали з походами, танцями, піснями, діями, примовками тощо. Прийоми цієї весільної магії збереглися в Україні й до сьогодні.

На думку багатьох учених (Миколи Сумцова, Якова Головацького, Неоніли Здоровеги), слово весілля походить від назви сонячного свята "веселія", яке відзначалося у кожну фазу сонцестояння відповідними обрядами6. Саме до таких святкових обрядів належали і і шлюбні дійства. Святкуючи весняне пробудження й запліднення землі, люди самі відчували потяг до кохання, створення сім'ї, продовження роду. Отже, на думку дослідників, переважна більшість весіль відбувалася саме в пору весняного рівнодення та літнього сонцестояння, менше — осіннього рівнодення та зимового сонцестояння. Лише після впровадження християнства перевагу стали віддавати осені, коли всі літні роботи закінчені, а врожай зібраний. Крім того, весняне рівнодення майже завжди збігається із християнським великим постом, під час якого подружнє життя не просто обмежується, а суворо забороняється. Таким чином, весняні весілля, які одвіку узгоджувалися з циклами природи, поступово перемістилися і були підпорядковані церковному календарю.

Проте, що весілля присвячувалися сонячним Богам, свідчать атрибути і символи, які одвічно були присутні у весільному ритуалі українців: коровай, весільні свічки, віночки, гільце тощо. "Повість врем'яних літ" донесла до нас відгомін звичаю принесення жертв у вигляді короваю: "И тако покладывают им требы и коровай им ломят... иже нарица-ется беззаконная трапеза, мънимая Роду и Рожаницам". Таким же залишком давнього богослужіння є звичай садження молодих на вивернутий хутром догори кожух або овечу шкуру, а також весільне багаття перед входом молодої у двір молодого, виливання вина з келиха на стелю (жертва) і колупання печі молодою на сватанні. Жертвами Богам — покровителям шлюбу, були обряди різання короваю, підстригання волосся молодої, а давні весільні пісні — своєрідні молитви, звернені до цих Богів. Пізніше до слав-молитов на честь шлюбних Богів додавалися цілком земні мотиви побажання молодим щастя.

Однією із найдавніших весільних пісень, яка дійшла до нас у кількох варіантах (Вінниччина, Тернопільщина), є, вже згадана в розділі про світогляд, пісня, звернена до Дажбога, який зустрічає князя (молодого) "поміж трьома дорогами рано-рано". В пісні Дажбог поступається дорогою молодому, який "князем раз на віку, в неділеньку рано-рано". Звичай пропускати вперед "весільний поїзд" зберігся й нині у багатьох країнах світу.

Традиції

В Україні дуже довго переважали традиції народної весільної обрядовості, церковне вінчання стало обов'язковим лише в XIX ст. Збереглося чимало церковних приписів про обов'язковість церковного вінчання, які постійно ігнорувалися народом. Так, у "Заповіді" митрополита Георгія в XI ст. записано: "без венчания жон не поймати никому же, ни богату, ни убогу, ни нищему, ни работну".

В іншому документі митрополит Іоанн говорить, що простий люд досі дотримується своїх звичаїв, ігноруючи церковне вінчання: "поймают жены своя с плясаньем и гуденьем и плесканьем"9. Про недовіру до церковного вінчання свідчать і такі факти, що церква освячувала і бага-тожонство князів та бояр, які мали по три і чотири жінки, причому обвінчані. Церковне вінчання ігнорувалося і на початку XVI ст. Так, у грамоті польського короля Сигізмунда (1509) зазначалося, що він отримав скарги на людей київських, які "жены поимучи не венчаются и детей крестити не хотят и на исповедь не ходят".

Орест Левицький у своїй праці "Черты семейного быта в Юго-Западной России в XVI—XVII ст." показав зв'язок родинного життя і юридичних норм української шляхти того часу. Він дійшов висновку, що церковний шлюб не був для українців "таїнством", а лише юридичним актом, який міг укладатися заздалегідь. Молоді могли після вінчання мешкати окремо по два і більше років, доки не справляли весілля. Тільки швидке засвоєння українською шляхтою польських норм моралі, звичаїв і родинних відносин прискорило впровадження церковного вінчання у побут українців, хоча ще довго народ дотримувався своїх прадавніх звичаїв. Тому в 1774 р. священний синод видав "височайший указ", що вводив церковне вінчання як обов'язковий акт і приписував накладання анафеми на тих, хто порушуватиме церковний звичай. Навіть тих, хто після вінчання житиме окремо, приписано карати так само, як і за порушення подружньої вірності.

Лише в XIX ст. церква поступилася народному Звичаєвому праву тим, що дозволила вінчатися у день весілля, таким чином, були об'єднані народний і церковний шлюб.

Обряди українського народного весілля поділяються на три періоди: передвесільний, власне весілля, післявесільний. Перед весіллям, як правило, відбувається сватання, оглядини, заручини, або змовини.

Сватання. Старости (посли від нареченого) приходять у хату до дівчини і просять батьків молодої видати дочку заміж. Розмова ведеться в традиційно урочистому тоні (міфологізована дія): старости називають себе мисливцями, які полюють на куницю, або купцями, які просять віддати товар. Дівчина в цей час мусить колупати піч, якщо вона згодна вийти заміж за того парубка, якого розхвалюють старости, коли ж ні — виносить гарбуз. Якщо ж дівчина і її батьки погоджуються на шлюб, дівчина подає рушники, старости обмінюються хлібом, випивають "могорич". Від того, як старости будуть оповідати про молодого, домовлятися із батьками молодої, залежить дуже багато, тому старостами обирали літніх, поважних людей, які добре знали обряд, вміли гарно говорити. Це були найчастіше божати, а після християнізації — "хрещені батьки" або родичі.

Траплялося, що хлопцеві відмовляли всі дівчата у селі, тоді старости йшли до сусіднього села і шукали наречену там. В Україні, як і в Румунії, Польщі, Болгарії, існував звичай прикрашати ті хати, в яких були дівчата на виданні: вікна, стіни розмальовувалися візерунками або просто червоною глиною. Це було добрим орієнтиром для старостів, які приходили з іншого села. Коріння цього звичаю сягає глибокої давнини, час якої навіть важко собі уявити.

Оглядини. Через кілька днів після сватання батьки дівчини йшли до хати молодого, щоб оглянути його господарство і довідатися, в які руки віддають свою дочку. Коли ж батьки були обізнані з майновим станом родини молодого, то оглядини зводилися переважно до застілля та обговорення деталей весілля. Подекуди в Україні оглядини робила рідня нареченого в дім дівчини, яку хлопець збирався сватати. На оглядинах призначали і час заручин.

Заручини. Цей обряд, як правило, відбувався у домі молодої. У колі родичів, близьких, сусідів, молоді привселюдно оголошують про свій намір створити сім'ю і отримують благословення батьків та громади. Заручини вважалися великим урочистим святом, на яке запрошувалися як і на весілля, молодий з боярином, молода з дружкою. Назва заручини походить від обряду пов'язування рук рушниками на знак згоди. На Закарпатті староста зв'язує рушником усіх родичів разом із молодими, які тримають праві руки вкупі, й казав: "Той ся гуз в'яже ні на рік, ні на два, но на цілий вік". Ці звичаї відроджують нині громади Рідної Віри10. На заручинах молоді обмінюються перснями, і з цього часу молодий має право ночувати в домі молодої. Мати сама вперше стелила постіль молодим. На думку деяких вчених, цей звичай є залишком так званого "пробного шлюбу".

Микола Сумцов висловлює припущення, що в Україні, як і в Індії, міг існувати пробний шлюб у вигляді вечорниць-досвіток, де хлопці ночували разом із дівчатами, що жорстоко засуджувалося церквою: "под час таких нечестивих сборов разные делается ексцесса, яко то блудное грехи, девства растление, беззаконное детей прижитие..." (1719).

У весільній обрядовості українців збереглося чимало прадавніх язичницьких елементів, первісний зміст яких забувся, але народ їх дотримується за традицією, "бо так треба". Вважалося, що шлюб буде щасливим тільки в тому випадку, коли молоді та їхня численна рідня виконають певні ритуали з походами, танцями, піснями, діями, примовками тощо. Прийоми цієї весільної магії збереглися в Україні й до сьогодні.

На думку багатьох учених (Миколи Сумцова, Якова Головацького, Неоніли Здоровеги), слово весілля походить від назви сонячного свята "веселія", яке відзначалося у кожну фазу сонцестояння відповідними обрядами6. Саме до таких святкових обрядів належали і і шлюбні дійства. Святкуючи весняне пробудження й запліднення землі, люди самі відчували потяг до кохання, створення сім'ї, продовження роду. Отже, на думку дослідників, переважна більшість весіль відбувалася саме в пору весняного рівнодення та літнього сонцестояння, менше — осіннього рівнодення та зимового сонцестояння. Лише після впровадження християнства перевагу стали віддавати осені, коли всі літні роботи закінчені, а врожай зібраний. Крім того, весняне рівнодення майже завжди збігається із християнським великим постом, під час якого подружнє життя не просто обмежується, а суворо забороняється. Таким чином, весняні весілля, які одвіку узгоджувалися з циклами природи, поступово перемістилися і були підпорядковані церковному календарю.

Проте, що весілля присвячувалися сонячним Богам, свідчать атрибути і символи, які одвічно були присутні у весільному ритуалі українців: коровай, весільні свічки, віночки, гільце тощо. "Повість врем'яних літ" донесла до нас відгомін звичаю принесення жертв у вигляді короваю: "И тако покладывают им требы и коровай им ломят... иже нарица-ется беззаконная трапеза, мънимая Роду и Рожаницам". Таким же залишком давнього богослужіння є звичай садження молодих на вивернутий хутром догори кожух або овечу шкуру, а також весільне багаття перед входом молодої у двір молодого, виливання вина з келиха на стелю (жертва) і колупання печі молодою на сватанні. Жертвами Богам — покровителям шлюбу, були обряди різання короваю, підстригання волосся молодої, а давні весільні пісні — своєрідні молитви, звернені до цих Богів. Пізніше до слав-молитов на честь шлюбних Богів додавалися цілком земні мотиви побажання молодим щастя.

Однією із найдавніших весільних пісень, яка дійшла до нас у кількох варіантах (Вінниччина, Тернопільщина), є, вже згадана в розділі про світогляд, пісня, звернена до Дажбога, який зустріча
є князя (молодого) "поміж трьома дорогами рано-рано". В пісні Дажбог поступається дорогою молодому, який "князем раз на віку, в неділеньку рано-рано". Звичай пропускати вперед "весільний поїзд" зберігся й нині у багатьох країнах світу.