Традиції

В Україні дуже довго переважали традиції народної весільної обрядовості, церковне вінчання стало обов'язковим лише в XIX ст. Збереглося чимало церковних приписів про обов'язковість церковного вінчання, які постійно ігнорувалися народом. Так, у "Заповіді" митрополита Георгія в XI ст. записано: "без венчания жон не поймати никому же, ни богату, ни убогу, ни нищему, ни работну".

В іншому документі митрополит Іоанн говорить, що простий люд досі дотримується своїх звичаїв, ігноруючи церковне вінчання: "поймают жены своя с плясаньем и гуденьем и плесканьем"9. Про недовіру до церковного вінчання свідчать і такі факти, що церква освячувала і бага-тожонство князів та бояр, які мали по три і чотири жінки, причому обвінчані. Церковне вінчання ігнорувалося і на початку XVI ст. Так, у грамоті польського короля Сигізмунда (1509) зазначалося, що він отримав скарги на людей київських, які "жены поимучи не венчаются и детей крестити не хотят и на исповедь не ходят".

Орест Левицький у своїй праці "Черты семейного быта в Юго-Западной России в XVI—XVII ст." показав зв'язок родинного життя і юридичних норм української шляхти того часу. Він дійшов висновку, що церковний шлюб не був для українців "таїнством", а лише юридичним актом, який міг укладатися заздалегідь. Молоді могли після вінчання мешкати окремо по два і більше років, доки не справляли весілля. Тільки швидке засвоєння українською шляхтою польських норм моралі, звичаїв і родинних відносин прискорило впровадження церковного вінчання у побут українців, хоча ще довго народ дотримувався своїх прадавніх звичаїв. Тому в 1774 р. священний синод видав "височайший указ", що вводив церковне вінчання як обов'язковий акт і приписував накладання анафеми на тих, хто порушуватиме церковний звичай. Навіть тих, хто після вінчання житиме окремо, приписано карати так само, як і за порушення подружньої вірності.

Лише в XIX ст. церква поступилася народному Звичаєвому праву тим, що дозволила вінчатися у день весілля, таким чином, були об'єднані народний і церковний шлюб.

Обряди українського народного весілля поділяються на три періоди: передвесільний, власне весілля, післявесільний. Перед весіллям, як правило, відбувається сватання, оглядини, заручини, або змовини.

Сватання. Старости (посли від нареченого) приходять у хату до дівчини і просять батьків молодої видати дочку заміж. Розмова ведеться в традиційно урочистому тоні (міфологізована дія): старости називають себе мисливцями, які полюють на куницю, або купцями, які просять віддати товар. Дівчина в цей час мусить колупати піч, якщо вона згодна вийти заміж за того парубка, якого розхвалюють старости, коли ж ні — виносить гарбуз. Якщо ж дівчина і її батьки погоджуються на шлюб, дівчина подає рушники, старости обмінюються хлібом, випивають "могорич". Від того, як старости будуть оповідати про молодого, домовлятися із батьками молодої, залежить дуже багато, тому старостами обирали літніх, поважних людей, які добре знали обряд, вміли гарно говорити. Це були найчастіше божати, а після християнізації — "хрещені батьки" або родичі.

Траплялося, що хлопцеві відмовляли всі дівчата у селі, тоді старости йшли до сусіднього села і шукали наречену там. В Україні, як і в Румунії, Польщі, Болгарії, існував звичай прикрашати ті хати, в яких були дівчата на виданні: вікна, стіни розмальовувалися візерунками або просто червоною глиною. Це було добрим орієнтиром для старостів, які приходили з іншого села. Коріння цього звичаю сягає глибокої давнини, час якої навіть важко собі уявити.

Оглядини. Через кілька днів після сватання батьки дівчини йшли до хати молодого, щоб оглянути його господарство і довідатися, в які руки віддають свою дочку. Коли ж батьки були обізнані з майновим станом родини молодого, то оглядини зводилися переважно до застілля та обговорення деталей весілля. Подекуди в Україні оглядини робила рідня нареченого в дім дівчини, яку хлопець збирався сватати. На оглядинах призначали і час заручин.

Заручини. Цей обряд, як правило, відбувався у домі молодої. У колі родичів, близьких, сусідів, молоді привселюдно оголошують про свій намір створити сім'ю і отримують благословення батьків та громади. Заручини вважалися великим урочистим святом, на яке запрошувалися як і на весілля, молодий з боярином, молода з дружкою. Назва заручини походить від обряду пов'язування рук рушниками на знак згоди. На Закарпатті староста зв'язує рушником усіх родичів разом із молодими, які тримають праві руки вкупі, й казав: "Той ся гуз в'яже ні на рік, ні на два, но на цілий вік". Ці звичаї відроджують нині громади Рідної Віри10. На заручинах молоді обмінюються перснями, і з цього часу молодий має право ночувати в домі молодої. Мати сама вперше стелила постіль молодим. На думку деяких вчених, цей звичай є залишком так званого "пробного шлюбу".

Микола Сумцов висловлює припущення, що в Україні, як і в Індії, міг існувати пробний шлюб у вигляді вечорниць-досвіток, де хлопці ночували разом із дівчатами, що жорстоко засуджувалося церквою: "под час таких нечестивих сборов разные делается ексцесса, яко то блудное грехи, девства растление, беззаконное детей прижитие..." (1719).